За 34 місяці проведені у російському полоні мріяв поїсти українського борща. Анатолія Пляшник – 59-річний бойовий медик з Полтавщини. Чоловік служить ще з 2017-го року. До 2020-го був у 10-й гірсько-штурмовій бригаді, потім перевівся у 36-у бригаду морської піхоти. На початку повномасштабної війни захисник потрапив у неволю.
“Я майор медичної служби, на початок війни і за кілька тижнів до початку війни, був виконуючим обов’язки командира медичної роти. Ми дислокувалися на околицях міста Маріуполь, у Кам’янському. Для нас війна почалася не 24 лютого, з боїв, а вся підготовка велася за два тижні. Коли почалася повномасштабна війна, для нас майже, нічого не змінилося”, – каже чоловік.
Коли росіяни почали зтирати Маріуполь з лиця землі, бригада Анатолія намагалася вийти з міста. 10 квітня 2022 року бійці пішли на прорив. На той час у Анатолія була травмована нога.
“Оскільки на той час я мав серйозну травму ноги, у мене був перебитий ахіллесів сухожилок, я нікому про це не говорив. Я трішки обманув молодих хлопців, з якими я йшов на прорив, я їм сказав, щоб вони йшли без мене, що я їх наздожену. Я розумів, що я за ними не встигну, що кинути я їх не зможу, і буду для них тягарем”, — додав військовий.
Тоді захисник три доби ховався у вагоні тепловоза, він обійшов 24 російські блокпости. Проте, згодом потрапив у полон.
“Кожен похід на баню, коли ти зовсім голий, то отримуєш близько 30-35 ударів пластиковими трубами, гумовими палками, електрошокерами, руками, ногами, тактичними бойовими рукавичками з шипами. Зараз, коли мене вже оглянув рентгенолог, то виявив у мене ще одне переламане ребро. Ми всі утримувались у таких умовах, що я про дві пахові грижі згадав тільки через півтора року “відсидки”, — розповів військовий.
5-го лютого 2025 року, через понад три роки полону Анатолій повернувся в Україну. Він важив 49 кілограмів. Захисника не впізнали навіть рідна донька та дружина. Та на волі його чекав сюрприз – друга онука. Про неї чоловік навіть не здогадувався, бо ж весь час у полоні не мав зв’язку з родиною.
“Я цього моменту чекав довгі три роки, це тисячі миттєвостей і думок за день були. Яка велика радість для мене була, коли я дізнався, що у мене є онука. У мене сльози радості бризнули з очей, як кажуть, на півтора метра. На цей момент, я абсолютно щаслива людина”, — додав Анатолій.
