“Я так скучаю за онучечкою. Ночами плачу”: пережив окупацію, допомагав українським військовим. А зараз мріє про возз’єднання з родиною. Українців вразила історія найстаршого з трьох десятків жителів села Щурове Василя Гадючного.
Чоловік родом з Кіровоградщини, після школи навчався і жив у Донецьку. У 2014 році, коли почалась війна, від обстрілів виїхав у Щурове на дачу. Тут живе й дотепер.
“Моя Біблія — “Кобзар” Шевченка. Все — по ньому. Я закінчив українську школу в Кіровоградській області. Виховувався на творчості Шевченка. Багато віршів знаю. На книгах. І в мене любов до України виникла одразу. Шевченко не дарма казав: “Я так її люблю, мою Україну убогу. Що проклену святого Бога. За неї душу погублю!”. Так воно і в мене весь час”, — говорить Василь.
Спеціальність має технічну, займався автоматизованими системами управління. Та, каже, душа завжди тягнулась до музики. Грає та співає українські народні пісні. У селі, каже Василь, світла немає вже три роки. Готує на газовому балоні, пере руками. Підгодовує сусідських собак. Є серед них і Хуан, і Чорномирдін.
У Василя Костянтиновича троє онуків і двоє правнуків. Частина рідних залишилась в окупації. Перемога та возз’єднання родини — про це він, каже, мріє щодня. “Я так скучаю за онучечкою. Ночами плачу. І не знаю, чи доживу я до того, щоб побачити їх”, — говорить Василь.
Читайте також:
▪️За 34 місяці проведені у російському полоні мріяв поїсти українського борщу. Анатолія Пляшник – 59-річний бойовий медик з Полтавщини. Чоловік служить ще з 2017-го року. До 2020-го був у 10-й гірсько-штурмовій бригаді, потім перевівся у 36-у бригаду морської піхоти. На початку повномасштабної війни захисник потрапив у неволю.
▪️Ганна Федянович, яку всі знають під позивним Багіра, вже 11 років на війні. Колись вона займалася будівельним бізнесом, а у 2014-му добровільно пішла служити в батальйон імені Джохара Дудаєва. Сьогодні вона — начальниця штабу медичного батальйону “Госпітальєри”, людина, яка тримає на собі величезний механізм координації.
