24 лютого 2022 року Сергій Левашов зустрів далеко від дому – у той час він працював в Ізраїлі. Але вже за тиждень він був в Україні, а 7 березня – у лавах ЗСУ. Захисник воював на Донеччині, пережив пекло Бахмута, випускаючи по 200 мін на день і отримав поранення на Курщині. Нині чоловік мріє повернутися на фронт, хоча б як інструктор.
“Дістався до Дніпра. Мене зустрів мій молодший син Богдан, а вже наступного дня я був у військкоматі. Документи довелося відновлювати – військовий квиток я не мав із собою. Але 7 березня я вже був у ЗСУ”, – каже чоловік.
Сергій мав досвід строкової служби ще у радянській армії – командир артилерійського розрахунку, 152-мм гармата Д-20. Тож у війську його одразу прийняли, попри вік. Після короткого навчання – передова на Донеччині. Його відправили у 53-тю бригаду під Вугледар, де він став головним сержантом взводу.
“Мені не вдалося довго повоювати — у квітні я вже до шпиталю встиг потрапити. Ну там легке. Після шпиталю я не став продовжувати лікування, як кажуть, утік. І мене буквально ось у Кураховому зустрів мій ротний, приїхали до роти. А тут за батальйоном клич: “Хто має відношення до артилерії, то збираємо всіх”. Ну думаю, за фахом піду”, – згадує захисник.
На війні Сергій не сам – разом із ним на передовій його два сини та брат. “Старший прилетів із Канади, Богдан теж тут був, здається, у ТРО. І теж, всі опинилися на службі, на передку”, – додає військовий.
5 жовтня 2024 року Сергій разом із підрозділом змінював бойовий розрахунок на позиції на Курщині. Там бійці потрапили під атаку дрона. Сергій сильно поранило ногу, та каже, добре, що був у касці та бронежилеті. Нині чоловік на реабілітації.
“Хотілося б повернутися, якби став би на ноги. Але поки довгий шлях реабілітації у мене буде. Щоб хоча б ходити без милиць. У мене досі така впевненість, що ми все одно повернемося на свою землю. Мелітополь, Бердянськ, узбережжя Азовського моря, це наші землі”, – каже Сергій.
