До повномасштабного вторгення Петро був кондитером, а коли почалася велика війна пішов в ЗСУ. Для цього хлопець у 20 років втік від матері, яка не пускала служити. Спочатку чоловік готував для бійців, а коли побачив, що не вистачає медиків – перевчився. Нині Петро мріє стати пластичним хірургом, аби повертати красу побратимам.
“Мама закрила мене вдома. Не відпускала, сховала всі мої речі. Але я дуже впертий. Я одягнув її зелений батник і пішов. Це була гарна ідея. У мене мама любить парфуми. І я тоді не бачив її десь пів року — і я його нюхав, щоб якось відчувати, що мама поряд”, — згадує Петро.
Петро став медиком у війську, коли побачив, що фахівців бракує. Каже, страшно не було, проте, запах крові пам’ятатиме завжди.
“Пам’ятаю до нас приїхав поранений чоловік десь років 45-55. У нього було поранення в ліву щоку. Мені треба було накласти йому шви. Я намагався робити це максимально обережно, я прекрасно розумію, що йому боляче. І він навіть не смикнувся. Я йому сказав: “Мужик, ти дуже сильний”, — згадує військовослужбовець.
Чоловік розповідає, ще у дитинстві мріяв про пластичну хірургію, тепер є нагода втілити це у життя, бо ж більше за все Петро хоче повертати красу пораненим побратимам. Для цього він вступив у медичний університет в Одесі і вже закінчує преший курс.
“Я, коли їхав робити бліндаж, я забивав навіть скоби максимально рівно. Казав: хлопці, я майбутній хірург, бачите, як рівно роблю, щоб були гарні шви. І ми з цього сміялись. Мені б хотілося, щоб Україна вийшла на такий рівень, щоб наші поранені хлопці та дівчата не їхали там в Німеччину, наприклад, і платили кучу грошей. А у своїх робили”, — каже Петро.
