40 бойових вильотів, десятки одиниць знищеної техніки росіян. Усе це зробив Андрій Ткаченко, підполковник 114 бригади тактичної авіації у свої 33 роки. Пілот захищав Україну з 2014 року. На початку повномасштабної боронив схід і південь країни на літаку МІГ-29. Рік тому на Покровському напрямку Андрія збила ворожа ракета.
Андрій та Леся познайомилися ще у 2014 році. Тоді жінка працювала в університеті, а військовий служив у 114 бригаді тактичної авіації. Коли Андрій сказав Лесі, що він пілот-винищувач, вона не повірила, думала, що розігрує. Згодом стосунки закоханих почали розвиватися. Проте, Леся зізнається, не вважала це чимось серйозним. Для Андрія ж усе було інакше, аби показати серйозний намір він зробив пропозицію.
“Каже: “Сьогодні я хочу тобі сказати, що ти — найкраще, що трапилося зі мною в житті. Ти навчила мене кохати, ти показала, що таке справжня щира любов. І я дуже хотів би, щоб ми з тобою завжди були разом. Ти будеш моєю дружиною?” Ми зустрічалися три тижні, в мене — шок. Я настільки розгубилася під час цієї пропозиції. Знаєте, коли дівчина каже: “Так, я згодна”. То я, пам’ятаю, кажу йому: “Я тобі кажу так, але даємо стосункам бодай рік якоїсь апробації”, — розповідає жінка.
У 2015 році пара побралася, у 2017 у них народився син. Тоді ж Андрію запропонували перевестися до Харкова, аби навчати молодих пілотів. Один з його вихованців, який зараз служить, каже: Андрій Ткаченко навчав його основ цієї справи.
“Перша думка про нього: оце я попав. Я думав, що він буде дуже багато від мене вимагати. Але з часом, звісно, зрозумів, що Андрій Ткаченко вимагає, але він дуже добра людина. Він навчав мене найголовнішого — початку моєї льотної кар’єри. Тобто з нуля вчив літати. Для льотчика — це найголовніше”, — згадує військовий.
За весь час служби у Харковщині, Андрій був вдома 5-6 разів. Леся згадує, багато разів намагалася вмовити чоловіка змінити професію.
“Казав: “Чому ти ріжеш мені крила? Не ріж мені крила, я хочу літати”. Це є мій вибір. Я хотів цього із самого початку”. Я все казала: кого ти більше любиш, мене чи Україну? Він відповідав: “Я тебе кохаю, а Україну люблю, і я їй присягнув на вірність”. Казав, що головне — не втратити Україну, а все решта можна втратити”, — пригадує дружина полеглого льотчика.
24-го лютого Леся почула, як літають літаки, та зрозуміла, що це не можуть бути тренувальні польоти. Вже потім вона дізналася, що тоді в Андрія був перший бойовий виліт. Він зателефонував, сказав, що повертається в Івано-Франківськ. За якийсь час там кілька разів пилетіла ракета. Леся подумала, що літак Андрія міг постраждати. Проте, згодом чоловік повідомив, що з ним все добре та попросив збирати речі та виїжджати. Леся відмовилася.
Андрій Ткаченко літав на літаках МІГ-29 та Л-39. Від початку повномасштабного вторгнення він здійснив 40 бойових вильотів. Переважно працював на Донецькому напрямку, а також на півдні країни — від Запоріжжя до Херсона.
8 березня 2024 року Леся розмовляла із коханим востаннє. Тоді захисник працював на Покровському напрямку.
“Ніщо не віщувало біди. Ми вийшли на розмову в Signal. Я питаю: що в тебе на сьогодні? — “Нічого, відпочиваю”. Тобто він лежить на ліжку у футболці червоній “Італія”, в синіх шортах, з чипсами біля себе, як же він без чипсів, з “Coca-Cola”, на повному релаксі. Ми завершуємо діалог о 13:40. В межах з 14:50 до 15:00 Андрія збивають. Тобто година. Ви знаєте, я досі не можу усвідомити, як за годину, маючи бойове завдання, треба перевірити, напевно, ракети, одягнутися, налаштувати всю техніку. Як Ткаченко мій за годину це зробив, враховуючи його темперамент і педантичність, яким чином?” — говорить жінка.
В той день Андрій мав байове завдання – приглушення роботи ППО росіян. Про ракету, яку окупанти випусти в нього ніхто не знав. “І це сталося просто за долю секунди. Коли він летів у повітрі, на нього була наведена ціль. Згідно з матеріалами справи це був удар з правого боку, тому що ноги, тулуб — всі частини тіла розбиті”, — розповідає Леся.
За життя в Андрія було багато нагород, проте, ними він ніколи не вихвалявся, завжди складав у комод. Зараз родина чоловіка чекає на найважливішу — звання “Герой України”, але вже посмертно.
“Він душу віддав Богові, життя — Україні, а честь залишив собі. Не знаю, мабуть, такою Андрій бачив свою загибель, напевне, він нею десь гордиться. Але кожного разу, приходячи сюди, я ставлю йому питання: “Дорогий ти мій, що ти тут робиш? Ти ще мав багато завдань, ти ще мав багато чого підняти й ти мав бачити ту воскреслу Україну після мо*каля”. Але я думаю, що ми поборемо того ворога, бо всі ці прапори, які є тут, вони не даремні”, — каже Леся Ткаченко.
